Хмільниччина туристична

Роботи подані на конкурс "Легенди рідного краю" 2016р.

 

Топономічні легенди

 

Ганнин курган

    Було це в давні часи. Своєрідний рельєф нашої місцевості, різноманітні природні багатства, м’який клімат і родючі землі здавна вабили до себе людей. Так виникло наше село. Тут поселилися справжні трудяги-шибайголови. Вони займалися землеробством і скотарством, бджільництвом і рибальством, полюванням та різними ремеслами. Важка праця приносила чималий зиск. Та поряд з цим на людей щоденно чатувала небезпека – по Поділлю постійно рискали малі і великі загони буджацької орди.

   Так було і того дня. Жінки доїли корів, чоловіки готували реманент для роботи в полі, діти ще солодко спали, коли на горизонті виріс стовп чорного диму. Знову йшли кляті людолови. Чоловіки, прихопивши зброю, гуртувалися навколо старосту. Жінки з дітьми, старі діди і баби, нашвидкуруч хапаючи найцінніше з речей та худобу, спішили сховатися в лісових хащах. Та було вже запізно. Ординці з трьох сторін спішили в село на своїх низеньких швидких конях. Їм на зустріч виступили чоловіки. Навіть ціною власного життя потрібно було спасти від нечестивих своїх рідних. Вони збили темп наступу, та сили були надто не рівними. Одним з перших поліг староста. Прошитий десятком стріл, зі словами прокляття на вустах, він без ознак життя впав на землю. Іздригнули оборонці, порушився їх чіткий стрій.

   І побачили люди, що не втекти від ворогів, не сховатися у лісових хащах, не зустріти більш ніколи своїх синів, чоловіків, батьків, наречених. Почався у чистому полі великий плач, а кляті бузувіри вже дихали в спину стікаючій юрбі.

   Раптом із беззахисного натовпу назустріч вершникам кинулась Ганна, молода дружина загиблого старости. Озброєна косою вона разила здивованих нападників, які не чекали такої мужності від тендітної жінки. Навколо неї швидко згуртувалися вцілілі чоловіки. Вони зайняли пагорб і перерізали ординцям шлях до беззбройних односельців. Як леви билися чоловіки, як тигриця накидалася на ворогів старостиха.

   Декілька раз нападники кидалися в атаку, засипали героїв градом стріл, а ті, використовуючи тіла загиблих ворогів як бастіон, трималися. Падали вбиті, тамуючи стогін тихо відходили в небуття поранені, а вона, забризкана ворожою кров’ю, продовжувала бій. Продовжувала … допоки спис не розітнув їй серце. Вона ще встигла подивитися назад де за лісовою стіною зникали останні односельці, зникали її такі ще малі діти.

- Встигли.

   І посміхнулась.

   Коли татари відійшли, люди повернулися в село, зібрали всіх загиблих і насипали на їх могилі високий курган. З того часу його так і називали – «Ганнин». Він простояв не одну сотню років, як прояв мужності, стійкості і самопожертви. А в 70-х минулого століття місцеві будівники «розвинутого соціалізму» пригнали бульдозер, розгорнули землю впереміжку із  людськими кістками і на тому місці побудували магазин…

Записано зі слів місцевої мешканки

 Шайдюк Ганни Маркіянівни

вчителем історії НВК "ЗШ І-ІІст.- ДНЗ" с.Вел.Острожок

Мариничем В.М.

 

 

Легенди рідного краю (село Сальниця)

 З-поміж сіл, що над Бугом чарівним

Ти, як маківка, вся розцвіла,

Я люблю тебе, Сальнице рідна,

Моя шана тобі і хвала.

    Cальниця. Дороге серцю село, яке Всевишній ласкаво обдарував найродючішими грунтами і прозороводими ріками, оксамитовими лугами і розлогістю степів. Все це – моя мала батьківщина, що поєднала в собі всі принади і щедроти України.

 Історія Сальниці – то сувій легенд і переказів, ратна і трудова слава, рясне сузіря знаменитостей.

   Існує три легенди щодо походження назви села.За однією з них, назва Сальниця походить від річки Сальнички, що протікає через село і бере свій початок за п’ять кілометрів на північному заході обіч села Гнатівка біля вододілу. За іншою – назва походить від того, що в селі вирощували свиней на сало. І третя легенда така: біля села пролягав Чорний шлях, який ще називали Чумацьким. По ньому чумаки перевозили з південних районів сіль і складали її у великому складі над берегом річки. Вода в тій річці була солонуватою від солі, що стікала зі складу і село назвали Сільниця, потім писар помилково замінив літеру «і» на «а», таким чином утворилася назва села - Сальниця.

   Існують також легенди щодо походження назв вулиць Черемисівка і Шпиль. Отже, Черемисівка розміщена за річкою і йти туди потрібно було через міст, звідси і пішла назва, що з роками реформувалася: Черезміст,  Черемис, Черемисівка. Скупчення вулиць Шпиля знаходилося у гаю, густо порослому деревами, і, коли комусь потрібно було дерево на будову, їм дозволялося спиляти дерево таким чином: «Піди спиль!», згодом назва реформувалася у Шпиль.

   За старою легендою у сиву давнину по Чорному шляху здійснювали набіги на Українутатаро-монголи і турки. І гнали по ньому поневолених українців в рабство. А обабіч шляху, недалеко від села, були насипані високі кургани. За однією із легендто були козацькі могили, а за іншою – там були спостережні пункти, з яких козаки спостерігали за набігами ворогів на село.

   Цікава легенда повязана з так званими Буртами. Сальниця була крайньою точкою Галицько-Волинського князівства.  Після боротьби сальничан з татаро-монголами, литовськими князями, польськими магнатами, село, яке тоді було містом, було майже повністю зруйноване і довгий час залишалося в руїнах. Лише напочатку ХУІІІ ст. село знову відроджується як опорний пункт польської шляхти. В центрі села польські поміщики побудували фортецю, оточену ставом і глибокими ровами. Фортеця мала підземні ходи, тунелі. За іншою легендою фортеця Бурти була побудована значно раніше і три рази знищувалася ворогами.

   Усі, напевно, чули вислів «сальницькі діди». Люди по-різному це розуміють. А яке значення цей вислів має насправді? Щодо цього також існує легенда. Зруйноване ворогами місто Сальниця ледь-ледь виживало. Належало воно тоді Ігнатію Коломні-Чеснівському, який зовсім не хотів, щоб поселенню вернулися давні привілеї. Село було оточене жовнірами, жодна душа не могла вийти з нього непоміченою. Єдиний, хто міг пройти вільно, це діди-жебраки, яких пропускали скрізь. І тоді сальничани довірили свою долю мудрим і шанованим односельцям, які переодягнулись в жебрацький одяг, взяли торби і дійшли до Варшави і там домоглися в короля відновлення давніх привілеїв.

    І ще раз діди рятували Сальницю вже в ХХ ст. Після революції 1917 р. Сальниця однією із перших у краї взялась за розподіл землі. Але багато сальницьких земель було захоплено довколишніми поміщиками. Тоді авторитетні шановані громадою сальничани звернулися до громад навколишніх сіл з проханням повернути загарбані землі. Землі   Сальниці були повернуті.

    І, нарешті, найцікавіша легенда. За селом, у мальовничому гаю є криничка. Щороку перед Великоднем у Чистий четвер матері набирають цілющої води, щоб скупати в ній дітей. Перед купанням вони моляться, запалюють свічки і просять у Божої Матері милості, здоров’я і добра своїм дітям. Вода там вважається цілющою.

  Історія цієї кринички сягає ХVІІ століття. Під час нападу татар оборонців у фортеці не було. Місцевий священик з дяком, рятуючи цінності храму, кинулись тікати в поле. Поминувши село, вони звернули на болотисту місцевість вздовж невеликого струмка, що впадає в річку Сальничку. Коні ворога грузли в болотистому грунті і, здавалося, порятунок поряд, адже вороги повернули назад, та ворожа куля наздогнала дяка. Упав він на берег і на тому місці виросла калина, а поруч – верба. Священик продовжував бігти по болоту і там загинув разом з церковними цінностями. Невдовзі на тому місці пробилося джерело, що рятувало людей цілющою животворною водою.

   Минули століття. Поля і берег, на якому сталася трагедія, належали церкві – місцевому священику. На березі діти пасли гусей і бігали до кринички пити воду. Маленька дівчинка, нахилившись до водного плеса, розгледіла у воді образ Божої Матері. Вона хотіла прутиком дістатися святого образу, проте картинка згорнулась і щезла в джерелі. Дівчинка покликала своїх ровесників. Діти обступили криничку, заглядали у її глибину і кожен бачив образи святих. Вдома діти розповіли про побачене батькам, а ті звернулися до священика, який не повірив селянам, а наказав наймитам засипати джерело, щоб нетолочили люди сінокосу.

   Невдовзі у священика заболіли ноги. Ніяке лікування не допомагало. Одного разу батюшці приснився сон: зцілить його вода із засипаної кринички. Розкопали джерело, виклали дерев’яне цямриння, освятили і почалось поломництво вірян до святого джерела з навколишніх сіл. Вірили, і рятувала їх Матінка Божа від хвороб і нещасть. Над джерелом спорудили капличку. Це місце стало одним із тих незримих ниточок, що поєднував людину з Богом.

   За легендою, в 1947 посушливому році, люди, доведені до відчаю засушливим літом, здійснювали до цієї кринички хресні походи, там читали молитви, просили у Бога дощу. Після третього такого походу, пастухові, що пив воду з кринички, явилася Божа Матір. Невдовзі пішов довгоочікуваний дощ.

   Моє рідне село! Легендарний мій краю! Гарне ти і в пору червневого колосіння, соняшникового раювання, бджолиного медоносу, вересневого сонцезгустку. Ідеш степами твоїми, посмугованими синіми стрічками річок у кучерявих вербах, вишитими блакиттю волошок і яскравих маків, і  не знаходиш слів у багатій-пребагатій мові, щоб визначити словом точним і всеосяжним кожну твою галузку,  кожну росинку твою, що срібною короною княгині вінчає травинку, перетворює звичайну гілочку у діамантову розкіш.

 Зі слів Мулярчука Михайла Петровича,

жителя села Сальниця та Плахотнюк Олени Сергіївни

жительки м.Хмільника (народ. в селі Сальниця),

записала Степаненко Віра Іванівна, бібліотекар Сальницької сільської бібліотеки 

 

 

Село трьох Героїв (Соломирка)

    Я хочу розповісти Вам про своє село. Тому що для кожної людини найрідніше і найкрасивіше місце там, де народилась, де зробила свої перші кроки, де сказала свої перші слова, де закінчила школу …, а далі, куди б ти не поїхав, куди б ти не пішов завжди тебе тягне щось додому. Село моє Соломірка (Порик -2) розкинулось по лівому березі річки Південний Буг, недалеко від районного  центру 15 кілометрів і має хороший транспортний зв'язок з містом Хмільником і обласним центром містом Вінницею. Краєвиди нашого села зачаровують кожного.

   Світлин у нашому селі не дуже так і багато, але хочеться розповісти про деякі місця, які насправді можуть Вас зачарувати своєю красотою. Коли Ви завітаєте до нас у село, то неодмінно побуваєте біля річки . Побачите які мальовничі береги, луг на який кожної весни прилітають білі лебеді, сірі чаплі, чайки. Весною можна побачити диких качок з виводком маленьких каченят, які ціле літо плавають на річці. Побачите як затято сидять рибалки з вудочками, як скидається риба, виблискуючи сріблястим сяйвом на сонці. Тут можна  і самому половити рибу , поплавати в річці,  або просто посидіти і подихати чистим повітрям.

      За річкою видніється суцільна полоса темного лісу. Там можна побачити дикого кабана чи косулю, зайця чи лисицю, а часом можна натрапити і на слід зубрів. Вони випасаються цілими табунами і їх ніколи не побачиш одного, завжди двоє чи троє. В лісі можна назбирати грибів чи ягід. Ніколи Ви не прийдете з лісу з пустим кошиком чи з поганим настроєм. Завжди отримаєте масу задоволення і ніколи не відчуєте втоми, тому що в лісі Ви добре відпочинете, подихаєте чистим повітрям, нап’єтеся холодної джерельної води біля Гайдамацької кринички.

    Є у нашому селі і нова, недавно побудована і відкрита у 2001 році православна церква. Вона була відкрита на Івана Богослова, тому у нашому селі цього дня біля церкви  престольне свято  (обіднє частування для жителів). Біля церкви знаходиться памятник і могила солдатам, які визволяли наше село у 1943 році і загинули. Кожний рік хтось із рідних приїздить на День Перемоги відвідати могилу свого діда, прадіда чи брата. Односельчани свято шанують память про тих, хто загинув, визволяючи наше село. Біля памятника завжди цвітуть квіти, впорядковується територія, робиться косметичний ремонт. Село наше називають селом трьох героїв. Всьому світові відомі імена наших земляків Василя Васильовича Порика – Героя Радянського Союзу і Національного Героя Франції.Володимира Івановича Тушевського –національногогероя Польщі. Володимир Іванович являється прототипом   у багатосерійному фільмі « Чотири танкісти і пес», сценарій якого був написаний однополчанином Янушом Пшимановським. У 2013 році в нашому селі, біля пам’ятника загиблим воїнам було відкрито меморіальну дошку кавалеру трьох орденів «Слава» - Гладкому Якову Лук’яновичу.

   Є у нашому селі і памятник загиблим в роки репресій, а також памятник жертвам голодомору.

    Кінцевим маршрутом нашої подорожі являється Соломірський гранітний карєр.  З історії  кар’єра відомо, що  добувати каміння місцеві жителі розпочали після революційних подій. Пізніше   після Другої  світової війни з  кар’єра добували каміння для  колишніх   країн Радянського Союзу.  Ми завжди раді Вас зустріти. Завітайте до нас у село і Ви побачите, які чудові люди тут проживають,  яка  щедра тут земля, яка унікальна природа.

 

Записано зі слів жительки села

Данилевич Антоніни Лук'янівни, 1928р.н.,

завідуючою Порицьким клубом-бібліотекою

Л.М.Кобринською

 

«А ЗВІДКИ Ж БЕРУТЬСЯ ПРИЗВІСЬКА?»

   Я хочу розповісти Вам одну цікаву історію, яка мені дуже запамяталася з мого дитинства.

   Коли я був іще малим, то запитав у своєї бабусі, чого це кажуть на бабу Антошку – «Курка», а  діда Мішку називають «Боцюн». І ось що вона мені розповіла…

   Це було дуже давно. Пасли малі діти корови, свині, гуси. Гонили за річку, а там були мочарі (мокрі луги). Бігати за коровами їм уже набридло, тай потомились трохи. От один хлопчик знайшов собі якийсь високий пеньок, намостив там сухої трави і сидить. А другий намостив собі місце нижче і теж сів собі і сидить. Тоді той що вище сидів каже: «Я - боцюн , бо сиджу високо, а ти – курка, бо ти намостив собі гніздо внизу.

   От так на них стали і говорити – боцюн і курка. Вже минуло з тих дуже багато часу, вже й худоби туди не гонять і болота повисихали, а прізвисько як причепилось так і залишилось, переходить із покоління в покоління. І ніхто не ображається коли кажуть – це Сашко, Мішки «Боцюна» син, а це онука баби Антошки – «Курки».

  Ось така історія схожа на легенду мені запамяталася.

 

Записано зі слів Кобринської Надії Василівни, 1933 р.н.,

жительки села Порик (Соломірка) учнем 7 класу Порицької

ЗОШ І-ІІІ ступенів Кобринським Богданом

 

 

«Оболонь»

   Є в селі нашому кут, який знаходиться від центру села не так і далеко, але добратись звідти у весняну повінь, літній сильний дощ, чи мрячну осінь неможливо. Бо там низина і підземні води розміщені дуже близько, і тільки піде дощ, чи тануть сніги, як із вулиці стає «море», як кажуть в селі, ані пройти, ані проїхати. Чисто тобі Оболонь. Хто дав таке визначення невідомо, але назва міцно тримається і досі.

 -  Так куди ти йдеш? 

 - Та на Оболонь.

 - Лиш чобітки не забудь взяти!

  Нині там проживає шість сімей. Дуже гарна вона навесні, коли цвітуть сади, а черемхи сиплять білим цвітом.

Записано зі слів мешканців кутка

бібліотекарем Терешпільської сільської бібліотеки

Михалинчук Т.Є.

 

 

«Хаїн луг»

   Жив у селі Софіївка чоловік на ім’я Хаїн. У нього була корчма, яка приносила йому гарний дохід, де продавались різноманітні продукти того часу: вина, горілка з медом, первак, квас, бублики, пряники, цукерки та ін.

   Працювати він не любив змалку, торгували у шинку Гершко і Сруль, а він лише рахував гроші. Продаючи горілку він нічого доброго в сім'ї не приносив, лише сварку. А Хаїн збагачувався.

   У нього був син, але торгувати у шинку він не хотів, здобув ранг військового.

   Шинок після революції став занепадати, не приносив стабільного доходу. Постарів Хаїн, відійшла у той світ дружина Сара.

   Перед смертю сниться Хаїну сон. Прийшли до нього жінки у довгому білому вбранні. Серед гурту жінок вийшла дуже вродлива жінка та промовила: «Я, доля твоя, а поруч зі мною гурт жінок, чоловіків яких ти споював. Вони бажають тільки одного, щоб корчми не було, а на тому місці, де був твій маєток – став луг. Після смерті, ім’я твоє залишиться на вустах людей, але уже із згадкою про великий, зелений луг».

   Так і сталося. З тих пір, де була корчма – стало окультурене пасовище, яке люди до цього часу називають Хаїн луг.

Записано зі слів жителя села Терешпіль

Титиївського Вольдемара Деонисовича, 1938 р.н.

бібліотекарем Терешпільської сільської бібліотеки

Михалинчук Т.Є.

 

 

Терешпіль

   Було це дуже давно. Жили в нашому селі працьовиті люди, які кохалися в хліборобстві: сіяли жито, пшеницю, ячмінь, розплоджу вали худобу, тішилися бджільництвом, торгували між собою різним товаром: кіньми, медом, зерном, вовною. Все було добре, якби на прекрасну, родючу землю не прийшло велике горе.

   Напала зненацька на село орда диких татар, люди на той час мали силу богатирську; полягло багато, але ж і чужинців прогнали.

   Перший раз витримали натиск татар та готували ретельно поселення до зустрічі з ворогом, побудували велику дерев’яну вежу, обнесли земельними валами всю територію.

   Жила в тому селі дуже вродлива красуня - Терезія, та така гарна дівчина, що не було їй пари. Та закохалася вона у молодого парубка Терешка, повірила вона в силу його кохання.

   Та коли ханські посіпаки,які їздили кругом, дізналися про дівчину неймовірної вроди, то розказали про неї ханові, той наказав село спалити, а дівчину привезти до нього.

   Татари напали на село вранці, схопили Терезію і стали тікати, але хоробрий козак Терешко, стрибнувши на коня і взявши шаблю наздогнав їх у полі. В нерівному бою загинули і красуня Терезія і козак Терешко.

   А коли їх знайшли у полі далеко від села, то добавилось слово (піль) – поле.

   З тих пір село дістало назву – Терешпіль, від імені чи козака, чи дівчини.

Записано зі слів жителя села Терешпіль

Титиївського Вольдемара Деонисовича, 1938 р.н.

бібліотекарем Терешпільської сільської бібліотеки

Михалинчук Т.Є.

 

«Софіївка…Софія…Софійка…»

   Софіївка…Софія…Софійка… Важко сказати, хто дав таку назву бригадному селу Софіївка, але названо воно напрочуд цікавим жіночим іменем.

   Софія Кременівська, дочка пана Броніслава Кременівського була дуже гарна на вроду. В свої 18 років дівчина виглядала як справжня паночка: ніжне біле личко, як цвіт ліілї; блакитні виразні очі, як бездонне блакитне озеро; русяве довге волосся, як пшеничний лан; тонкий стан, як у гірської лані.

   Софія змалку любила природу. Дуже часто гуляла вона березовим гаєм, який ріс за їхнім маєтком. Прогулюючись, Софія приділяла увагу всьому живому, посміхалася мурашкам-трудівницям, обнімала білокурі берізки, вмивала своє личко біля річки, підспівувала соловейкові.

   Одного разу, коли Софії  було 16 років, дівчина гуляла в гаю, спілкувалася з природою і зустріла свого прекрасного принца – Снаніслава Кумановецького.

   Станіслав був гарним, високим, розумним юнаком. Він також захоплювався природою, любив прогулюватися один, тікаючи від галасливого панського життя. Побачивши прекрасну дівчину, яка наче фея йшла йому на зустріч, він зупинився немов зачарований, віддавшись у чарівний світ прекрасного людського почуття – кохання. Софія відповіла взаємністю. Для обох, це було кохання з першого погляду і на все життя.

   Молодих людей об’єднало захоплення природою, любов до всього живого. Вони таємно від усіх зустрічалися у гаю, який оберігав їхнє кохання від сторонніх очей. Почуття сильнішали з  кожним днем. Софія і Станіслав не уявляли життя один без одного. Здавалося, що могло зашкодити молодим, що могло затьмарити їхньому щастю? Все було б добре, коли б не доля – розлучниця. Знайшлися недобрі люди, які сказали Йосипу Кумановецькому, що його син гуляє із Софією Кременівською. Розлютився пан Кумановецький, що син його не слухає. Адже Станіслав знав, що ще як був маленьким, батько домовився із паном Вовчанським, що коли їхні діти досягнуть шлюбного віку, то одружаться. На думку пана Кумановецького для нього це була вигідна партія. Заборонив Йосип Станіславу бачити Софію, адже той згодом мав одружитися з Евеліною Вовчанською.

   Станіслав робив усе можливе, щоб побачити Софію, хоч на хвилинку. Дуже хвилювалися молоді, не знали, що їм робити, адже час розлуки настав. Через місяць Станіслав мав одружитися на Евеліні.

   Настав день весілля – жахливий день, який розлучив два молодих люблячих серця.

   Станіслав так і ніколи не розлюбив Софію. Щоб увіковічнити своє кохання до неї, він звелів щороку садити дерева біля тієї дороги, якою ходив із коханою. Так і виріс ліс, який від сторонніх людей 20 років оберігав їхні нечасті, проте теплі, ніжні і такі бажані зустрічі. Згодом по невідомим причинам Станіслав із дружиною виїхав у Польщу і більше ніколи не бачився із Софією.

   Софія дуже страждала після одруження Станіслава. Проте вона була мужньою жінкою.

   Софія побудувала школу, стала навчати усіх дітей грамоті, грі на фортепіано, музиці, малюванню.

   Софію почали називати гордячкою, тому що ні одному панові не вдалося знайти ключ до її серця. Вона так і не вийшла заміж, назавжди залишившись вірною Станіславу.

   Софію усі дуже любили, і дорослі, і діти, вона усім допомагала. Одного разу найстаріший житель помістя сказав: «Гарна ти, добра людина! Якийсь невідомий віщий голос говорить мені, що тебе чекає велика слава. Буде завжди на людських устах звучати твоє ймення, поважна і шановна будеш ти серед них. Так говорить мені голос Божий!».

   Справдилися віщі слова дідуся. У 1930 році село Слобода було перейменовано у Софіївку.

   На сільському кладовищі до цього часу із залишків фамільного склепу Кремінських, збереглася мармурова плита із викарбуваним іменем Софія.

   Її ім’я звучало, звучить і звучатиме завжди….

Записано зі слів жительки села Терешпіль

Б’ялківської Ганни Андріївни, 1912 р.н.

бібліотекарем Терешпільської сільської бібліотеки

Михалинчук Т.Є.

 

 

 

Медунка – хутір Петровського – село Українське

   Було це давно. Тоді ще не знали люди про телефони, смартфони, телевізори, машини, електрику та інші прилади Н.Т.Р. Але жили. Жили мирно, трудолюбиво, поважали старших, батьків. Веселились, одружувались – продовжували рід людський.

   Жили в невеличкому, мальовничому селі гарною назвою – Медунка.

   Медунка…Від цієї назви віє свіжістю і принадністю. Село потопало в квітах та садах. Земля була горбиста. Як глянути з левади, виднілась річка Пастушка, яка тихо несла води у Південний Буг, давала прохолоду у спекотне літо, поїла стадо корів, коней. А риби було сила силенна, величезні раки тихо дрімали під річковим дном.

   А під вечір – зорі падали з неба помилуватись собою, а зелене лапате листя білих річкових лілій приваблювало до себе місцевих парубків – які зривали квіти для коханих. Зеленокосі верби, як вартові поодиноко росли біля річки, виводки птаства хлюпались у воді, на кладках господині прали білизну.

   Біля річки молоді зарослі верболозу милували око навесні, ще все голе, а верба вже зелена, золотаві вербові сережки пахнуть медовим трунком, до якого злітались бджоли.

   На галявинах біля річки милувало око різнотрав’я: сокирки, васильки, чебрець, золотушник буркун, петрів батіг, розрив трава, а у вересні в напоєному медовими пахощами повітрі – рожевувало фіолетове сяйво – зацвітав верес.

   Село було гарним у всі пори року, а особливо навесні, біленькі, чепурні хатини, неначе наречені потопали у білопіному квіту вишнево – яблуневих садах. Весною оживало все навкруги. І село ставало дуже гарним: вся Медунка в цвіту, квітує сад, а в ньому купаються солов’ї, співаючи трелі.

   А літом неповторна краса, витвір матінки природи, зацвітав багряно мак. Він цвів на городі біля хати, а ще яскравіше на пагорбах, серед зелені жити і пшениці. Поруч з маком, як клаптики блакитного неба, царюють волошки.

   Білим цвітом квітувала гречка, липи зачаровано стояли біля осель, давали не лише прохолоду літом, а зимою запашний чай, а й роботу бджолам медоносам. У кожній хаті була пасіка, кожний господар гордився своїм медом, а господиня кухнею та дітьми. І була така гармонія, така краса…

   Вечір збирав всіх на вечерю, за цілий день дорослі враз засипали. Лишень молодь не можна було вкласти: вони гуляли, співали. Пісня підіймалась вгору, до небес й тихою луною засинала під зеленим гаєм.

   Спало село, спали натруджені люди спали втомлені від роботи бджоли-трудівниці.

   Лише одні собаки вправно виконували свою роботу – гавкали, то на цвіркуна, то на щербатий місяць, то на їжаків які господарювали у саду.

   Ранок…Ранок починався співами півнів, гелготінням гусей та всім іншим радісним галасом. Чоловіки йшли в поле, на леваду, до пасік. А господині готували обід.

   Пастухи згонили корів. Ось так день у день, з року в рік жило село з милозвучною назвою Медунка. Особливо жителі села чекали серпня. Серпень це не осінь і вже не літо – це закінчення жнив і ціла низка свят. Всі від старого до малого готувались до першого медового спаса (Маковея).

   Ще тільки сіріло, а все село оживало – на Маковея був своєрідний базар меду, з’їжджалися із різних сіл та містечок: селяни, міщани, щоб покуштувати і купити меду. Знали, що в цьому селі найкращий мед. Досхочу наївшись на пробу, затоварювались на цілий рік. Смакували лікувальним медом в туманну мряку осені, та зимовою стужею. А який смачний мед з налисниками, оладками, з білими паляницями. А крім великого вибору меду там були і медяники і макорженики і звичайно ж медовуха. Гуляли в той день на славу. Приїздили молоді хлопці, щоб вибрати собі дівчину. А дівчата були, як на підбір – красуні, вправні у роботі, меткі на слово, відомі майстрині, ткали, вишивали. Ось так і щороку забирали дівчину в інші села. З року в рік із села виїжджали люди, село занепадало, стало менш численне, а в 1917 році у заможних господарів Лоївських, Матяшів, Куровських забрали майно, землі, знищили бджолярство. Не сподобалась і новій владі назва: «Подумаєш важність яка, мед і бджоли. Треба дати підходящу назву». І дали… Хутір Петровського, на честь революціонера, ніким не знаного у селі. Селяни довго не могли збагнути чому і кому заважала милозвучна Медунка «медова», «медівка».

   З 1957 року і до нині село має назву Українське. Правда в тому, що й фактично ніхто вже не згадає першу назву села, старі вмерли, молоді виїхали. Пусткою дихає вимираюче село – Українське.

Записано зі слів

Гостєвої Олени Миколаївни, 1924 р.н.

бібліотекарем Терешпільської сільської бібліотеки

Михалинчук Т.Є.

 

 

Козацькі насипи – відгомін сивої давнини.

  Це було в сиву давнину. Ще коли наша ненька Україна зазнала великого лиха, від ворогів які, як чорна круки падали з чужих, далеких земель, бажаючі захопити щедрі, лакомі шматки рідної землі.

 Татари, турки, монголи, польська шляхта чинили велике зло. Особливо жорстокі і немилосердними були татари.

  Багато завдав горя і чорного смутку, великих страждань, нашим селам татарський Хан СаїдХалім. Він не тільки грабував і спалював села, але й до останнього жителя вбивав і різав людей. Йому було байдуже чи це воїн, а чи жінка з немовлям, а чи вагітна, яка під серцем носить дитя. Жорстокість його не знала меж, очі були налиті кров’ю, а з рук сочилась людська кров. У наших барвінкових селах текли ріки крові, море сліз і страждання. Особливо прискіпливо оглядав юних, незайманих дівчат, їх брав у полон, мав великий зиск з цього. Торгував ними, як безвільними рабинями.

  На сході села було вирішено, для захисту від нападу ворогів, насипати великі насипи – кургани. Працювали невтомно не покладаючи рук.Гору – вежу захищали козаки, у яких звитяги і героїзму хоч відбавляй. Із насипу було видно ворогів за версту. Три роки робив набіги на село СаїдХалім. Козаки і мешканці села вміло відбивали навали, хоча з кожним набігом важче було витримати напад ворога. Підлий зрадник Мусій продався за золото, відкрив темної ночі браму.

  Вороги перерубали на шматки мужніх воїнів, які билися хоробро, до останнього подиху. Не жаліли нікого, то була жахлива ніч.

  А коли рано вранці сонце піднялось, освітило жахіття діянь татар.

  Біля куща калини, на грудях вбитої жінки лежала без свідомості молода, неймовірної краси дівчина. Побачивши юнку Хан забажав її собі в наложниці.

- О зірко, із зірок! Річкова лілея! Троянда із троянд! Я вражений твоєю красою і бажаю тебе.

  Любава, так звали дівчину, подивилась на сплюндровану землю, скупану у людській крові, на стогін поранених, крики і плач дітей. Зрозуміла, що треба перехитрити воєводу, а як ще не знала.

  Хан робив різні пропозиції: буде вона в шовках і золоті, всі дари світу кине їй під ноги. У голові Любави думки роїлись, неначе комарі перед зливою.

- Я згідна. Але у мене є три умови. Перша – з почестями поховати воїнів. Не забирати у полон односельців, дати волю. Третя умова – я не можу з тобою жити без благословення. Ти вбив всю мою родину, але в марянівському лісі живе моя бабуся. Нехай благословить.

  Довго здумавши Хан дав згоду, не знаючи що в тому лісі була відьма, яка зналась на чорній магії та зіллі. Любаву вона любили і вчила її розбиратись у травах.

  За декілька годин стара, як кора дуба відьма була перед Ханом, відчувала що не спроста вона тут. Отруту завжди носила із собою.

- Я зроблю усе по нашим звичаям, наварю медовухи і квасу, що ти назавжди запам’ятав цей день!

Поки готувалась медовуха, відьма непомітно підкинула у напій отруйні трави: дурман, болиголов, дурнушник, блекоту, маку самосійки.

  Закипіла робота і коли все було готове, відьма тремтячим голосом мовила: - Благословляю тебе! За нашим законом дівчата не п’ють! 

  Голодні бузувіри накинулись з диким ревом на їжу та напої. Яд зробив свою справу, посіпаки отруїлись. Здригнулись небеса, сильна злива змила під землю, все награбоване, заплямоване кров’ю багатство Хана Халіфа.

  Вовки ще довго розносили рештки кісток чужинців.

  Любава стала черницею, ревно молилась.

  З роками кургани зрівнялись з землею. Нині можна побачити на їх місці «чорних археологів», які мріють знайти награбоване золото Хана.

  Трактористи орючи це місце знаходять металеві речі та полив’яний, керамічний посуд.

Записано зі слів жительки села Терешпіль

Б’ялківської Ганни Андріївни, 1912 р.н.

бібліотекарем Терешпільської сільської бібліотеки

Михалинчук Т.Є.

 

Легенди про кохання

 

 

«Трагічне кохання»

   Буває, після важкої сільської праці, збираємося з сусідами на вечірній відпочинок. Обговорюємо свіжі новини, згадуємо тих кого вже з нами немає, різні цікаві історії минулого…

- Толю, - вчила мого сина уже покійна бабця Ганя – як будеш женитися, то бери не молодшу себе, а старшу. Та не буде гуляти.

   І заходилася від сміху.

   Так, не має вже зараз такого кохання як раніше. От моя мама розповідала, що ще за царських часів була у нашого пана дочка – вродлива, весела, з душею ангела. У голодні роки, бувало, винесе з кухні весь обід і роздасть сільським дітлахам. Ніколи не строїла із себе велику пані. А коли виросла то така стала гарна як ружа красна. На той час прислали в село в костел молодого органіста. Не з наших не з простих, а шляхетного роду, хоч і без гроша в кармані. Як він грав! Щоб його послухати на службу сходились і великий і малий з усіх навколишніх сіл. І сам красень, одежа хоч і старенька, але завжди ошатна. З усіма людьми чемно здоровався, не дивлячись чи католик чи православний.

   Вони зразу ж заприятелювали з панночкою. Робили кінні і піші прогулянки, весело розмовляли. Та одного дня все змінилося. Батьки вирішили видати панночку заміж. Найшли її столичного багатого підстаркуватого жениха і почали готуватися до сватання. Зажурилася панночка, сам не свій ходив органіст. Одного дня він, напившись від туги, відкрив костел, відчинив вікно і почав грати на органі. Музика линула ніби із самого серця, розповідаючи про нещасливе кохання. Всі острожачи покидали роботу і зібралися біля храму, слухаючи його гру. Прибіг розгніваний ксьондз та наказав забиратися геть і шукати другу роботу. Похитуючись органіст побрів на вигін де на ранок його і знайшли мертвим.

   Все село ховало свого улюбленця. Була і панночка, сумна і вся в чорному. Коли забивали кришку гроба, несподівано знялася буря і з маленької хмарки сипонула злива. «Плаче, бідолаха, за цим світом» - набожно хрестилися, промоклі до нитки, люди.

    На вечір у панночки піднялася температура. Вона марила, та годі було щось розібрати. Лише його ім’я вона вимовляла чітко. На сороковий день вона з миром спочила. Коли її ховали на небі не було жодної хмаринки, яскраво світило сонце. «Хай з богом спочиває» - говорили люди, відводячи погляд від її батьків.

Записав зі слів Кричможевської Ганни Назарівни,

жительки села Великий Острожок

Маринич Василь Миколайович

учитель історії

НВК «ЗШ І-ІІ ст. – ДНЗ» с.В.Острожок

 

 

ЗЕЛЕНА

   Діялось це давно, коли на місці сучасного Хмільника була дика місцина, де буяли зелені трави, сила-силенна ніжних квітів і гуляв вільний вітер. А ночами тихими там блукали добрі зелені мавки, чаруючи світ чистою диво- красою. Любили дівчата водити хороводи з потерчатами, знали пісень багато, казки складали, гойдалися на зоряних гойдалках.

   Якось заблукав у тій місцині людський парубок (молодий, синьоокий, стрункий). Незчувся, як хтось закружляв з ним у танку, торкнувся несміливо білого обличчя, схилив ніжно-ніжно

на плече голову… Легко і добре було хлопцеві. Він не бачив дівчини, лише відчував красу, добро, весну, тепло.

– Ти хто? Я не бачу тебе,  – говорив.

Місцева! А хороше тобі? – почув ласкавий дівочий голос.

Так! А ти хіба не бачиш? Де ти? З’явись! Так хочу бачити тебе…

– Ти бачиш… серцем! Хіба цього замало? Дивні люди… Як дуже прагнеш, то побачиш.

– Бачу!

   І враз співати в світі перестало. І птахи затихли, й непосидючий барвінок сів спочить.

– Чудна! Зелена! – і хлопець хлопець.

   Від болю щезла дівчина, і кров її перелилась у зворушливо-ніжну зелену рослину. Щоранку на її обличчі – роса. Хто знає, чиї то сльози. Може, небо вночі сумувало, може, дівчина, а може, красуня-мавка плакала… чи Матір Божа, сумуючи, що серце одного з двох часто мілке і грубе, наче панцир.

    Світає, Господи, світає…

    Земля у росах, як в парчі.

    Маріє, Діво Пресвятая,

    Це Ти так плакала вночі ?

                           (Л.Костенко)

Авторський варіант вчителя-методиста

української мови та літератури Хмільницької ЗОШ №2,

Анжели Анатолівни Веремій