Хмільниччина туристична

Роботи подані на конкурс "Легенди рідного краю" 2017р.

Топономічні легенди

 

Що в імені твоїм, Хмільницький мій, краю!

 

Люди ,що заселяли місцини, зазвичай давали їм назвиська від

доброго слова, аби привернути сюдидобро, аби легше тут жилося.

Дочинець М. «Криничар»

   Села Хмільницького краю…. Кожне зберігає в собі частину минулого, своє коріння, свій рід та свою назву. Всього у Хмільницькому районі 81 село. Одні назви сіл неповторні, інші назви зустрічаються на території України, інші назви з часом змінювались. Багато суперечок ведеться навколо багатьох назв сіл, виникають дискусії. Та в пам’яті народній оживають легенди, перекази , які «пояснюють не поясне», які дають наступним поколінням мудрість , силу, віру, гордість за свій рід та найголовніше знати самого себе з діда – прадіда.

  Назви сіл розповідають нам про минуле, вони є свідками нашої історії. Їх назви образно можна поділити так:

в основі яких особові прізвища та імена;

в основі яких найменування племен і народів, що колись жили;

в основі яких тварини, риби, птахи;

в основі яких дерева, рослини;

в основі яких кольори;

в основі які розміри за площею та числові назви поселень.

   Перша наша зустріч з селами, які названі на честь прізвищ і імен прадідів. За переказами старожилів назву село Морозівка отримало від пана Морозова, який у селі заснував гуральню по переробці цукрових буряків, жита, пшениці на спирт. Тут у селі побудував маєток і господарчі будівлі. Посадив сад, в якому були висаджені алеї каштанів, лип та дубів. Дерева на сьогодні дуже старі, а там де була гуральні  ще досі викопується цегла.

   Спочатку назва села Качанівки називалась Найчуківка. Засновниками села були переселенці із селища Росохи (Митинці), яке зруйнували татари. У 1758 році село Найчуківку віддано в арену старості хмільницькому Яну Мілецькому. Згодом село перейшло до польських магнатів Грицька і Яна Качанівських. На Краківському сеймі село було записане  під назвою Качанівка. Зібрала всю цю інформацію колишня вчительк О.Тарасюк.

   Назва села Колибабинці, за місцевим повір’ям, походить від прізвища першого поселенця Колибаби.

   Про своєсело Кушелівкарозповіла завідуюча клубом – бібліотекою Лідія Цюрпіта. «Невеличке село, яке при в’їзді у село зустрічає легендарно – історичними ясенами. Історія кушелівських ясенів  сягає в правління Катериною ІІ Поділлям. У селі садили не липи, як у інших містах та селах Поділля, а саме ясени. Старожили переповідають, що за зламну гілку дерева був наказ цариці відрубувати руку. Поселення Малого Митника і Великого Митника входили до Хмільницького староства, були подаровані імператрицею Катериною Безбородьку ІІ графу Іллі Кушельову –Безбородьку. Саме він недалеко вищезгаданих поселень побудував економічний фільварок, що згодом перетворився у виселок Кушелівка. Названий був на честь Кушельова – Безбородька».

   Софіївка….Саме про це село у 1990-тих роках сільським бібліотекарем Тетяною Михаленчук  було записано одну із прекрасних легенд про походження назви села. Ось, що розповіли старожили села Г.А.Бялківська (1912р.н.) та Г.Казимирівна (1926р.н.): «Село спочатку люди називали Осолинка, потім Зофіль і лише остання назва назавжди залишилась за селом – Софіївка. У цьому селі проживала сімя панів Кремінських, які мали єдину доньку Софію. Вона була дуже гарною та доброю. У селі всі її любили та шанували. Одного разу вона познайомилась з Станіславом Куманівецьким. Це було кохання з першого погляду і на все життя. Вони стали таємно зустрічатись у гаю. Хтось доніс батькові Йосипу Кумановецькому, що його син гуляє із Софією Кремінською. Батько не міг дати згоду на одруження сина з Софією тому, що коли Станіслав був ще маленьким він домовився із паном  Вовчанським , про одруження своїх дітей.

   Через місяць Станіслав Куманівецький одружився з Евеліною Вовчанською. Щоб увіковічити своє кохання до Софії, він звелів щороку садити дерева попід дорогою, якою разом ходили. З часом з невідомих причин Кумановецькі виїхали до Польщі і не повернулися.

   Софія залишилась у селі. Побудувала школу, стала навчати грамоті, грі на фортепіано та малюванню діток. Її називали гордячкою тому, що жодному панові не вдалось знайти ключ до неї. Не вийшла заміж, залишилась вірною Станіславу Кумановецькому. Її любили і дорослі і малі. Легенда продовжує розповідати, що одного разу найстаріший житель села сказав:

Гарна ти і добра дитино! Якийсь не відомий віщий голос говорить мені, що на тебе чекає велика слава. Буде завжди на людських устах звучати твоє ймення, будеш поважна і шановна.

   У1930 році село Зофіль було названо Софіївка.

На кладовищі і нині збереглася мармурова плита із викарбуваним іменем Софія».

   Село Порик раніше об’єднувало два села і називались ці села Клітище і Соломирка. Сучасну назву село Порик отримав у 1964 році за Указом президії Верховної ради УРСР від 30 липня, на честь Героя Радянського Союзу В. Порика, уродженця села. Назву Клітище за дослідженнями місцевого краєзнавця Олега Коваля отримало від прізвища власників Клітинських. У 1610 році польський король за зразкове несення служби віддав ці землі в посмертне володіння братам Клітинським.

   Є ще одна версія походження  назви села Клітище. Дмитро Порошок , житель села Порика вважає: « село отримало назву від слова клітка (в значені кусок землі. Пани отримали клітку землі від короля. Так і сталось село називатись Клітищем».

   Однією з версій походження села Соломирка є назва від прізвища чи прізвиська першого поселенця - Соломірця. Соломирка належала до королівських маєтностей, а з приєднанням Поділля до Росії, була зарахована до казенних володінь.

   Друга наша розповідь про села, які названі на честь племен, народів та людей, що колись жили. Село Голодьки відоме ще з кінця 14 століття. Про походження назви села за свідченням старожилів відомо, що перші поселенці цього місця були втікачі з міста Хмільника "голитьба"- біднота, яка шукала вільних місць, для кращого життя. В часи нестабільності, міжусобиці,численні біженці з Хмільника поселялися у довколишніх лісах,куди не наважувалися заходити панські слуги.Є відомості у деяких джерелах, що з міста Хмільника із замку до села Голодьки були прориті підземні ходи для порятунку обложених у твердині. В середні віки у селі був великий монастир, що існував до середини 18 століття. Отож обложені,підземним ходом пробиралися в монастир і тут знаходили притулок у монахів.

   Село Куманівці, на території якого споконвіку проживають українці та поляки. Старше покоління вважали, що поселення заснували древні кумани у ХІІІ столітті. Відома вчителька, краєзнавець, журналіст на Вінниччині Ніна Кирилівна Кравчук – Овчарук, уродженка села і розповідає, що: « село Куманівці польський король передав своїм васалам « з роду Остроїв» в 1379 році. Тобто, в ХІУ столітті Куманівці вже стояли край Чорного Шляху, невідомо чиї, невідо звідки. А ще виходить: не Кумановські подарували своє прізвище селу, а навпаки, Куманівці його їм надали».

   Переказ про виникнення села Зозулинці відноситься до національно – визвольної війни українського народу (1648-1657рр). У 1648 р козацьке військо поверталось різними шляхами з Галичини на Схід, в тому числі Чорними шляхом. Загін поранених і хворих, змучених козаків був залишений на зимівлю у дубовому лісі, між «Чорним шляхом» і сьогоднішнім селом. З групою хворих і поранених був залишений старший козак Зозуля. Так виникло село і зберегло свою назву.

   Село Сербанівка було засноване сербами, як переповідають старожили в ХV столітті в глибоких ярах. Від них і пішла назва Сербанівка.

Наступна розповідь про села, яких назви пов’язані з птахами, рибами та тваринами.

   За 3 км. на захід від міста Хмільника знаходиться село Соколова, яке засноване близько 350 років тому. Саме тут  росли великі явори . За народним переказом на яворах гніздилися соколи, від яких і походить назва села.

   За переказами старожилів селоРибчинцібуло заселено козаками, які при наближенні татарських загонів відійшли на острів, де сьогодні знаходиться село. В давнину цей острів був оточений недоступними болотами і на цьому острові залишились жити козаки, займаючись багатими рибними ловлями. Звідки і назва села - Рибчинці.

   Привертають увагу села, в яких в основі назви дерев та рослин. Село Березна розташованенад Південним Бугом. Старожили села розповідають, що назва походить від березового лісу, який знаходився на місці теперішнього села. Перші поселенці поселились в лісі. Частину лісу розкорчували під городи і житло, яку спочатку називали Березина.

   Існує друга версія, записана колишнім сільським бібліотекарем І.П.Паращук. ІІершого поселенця називали Березовський. В селі і по – сьогодні проживають кілька сімей, які носять прізвище Березовський.

   За народними переказами село Вишенька виникло у ХVІ столітті і називалось Вільшанка. Відомий місцевий учитель історії, краєзнавець М.Криворучко розповідає, що село у ХVІІ столітті дістало другу назву. Це було пов’язане з шляхтичем Вишеньківським, який перейменував Вільшанку на Вишнівку, а згодом на Вишеньку.

   Жителька села Мотря Дмитрівна Мазничук 1925 р.н. розповідає: …люди розказували, що звалося наше село попервах Вільшанка. Дуже багато вільхи в нас в селі росло. Всі луги, ставки були порослі отими вільхами. Наші села так і називались по деревах, певно: Осична- назвали, бо там осики росли високі, Кустіці – там кущів було багато, Калинівку – по калині, так і наше – Вільшанкою… Казали старі люди, що колись в нас, селі, було багато польських панів, і був серед них пан Вишневський, мав він у нас багато землі десятин, от тоді то й перейменував він Вільшанку на Вишнівку. Але в нас росло ще й багато вишень, як зацвітуть весною садки, все село біле, може і через це наше село  і звати  Вишенька”.

   Історія села Кустівецьрозпочалась більше 300 років тому. Старожили розповідають, що назва села походить від того, що частина села була зайнята кущами, де випасали овець. Більше 250 років потому майже все поселення в селі загинуло від чуми. Залишилось 5-6 родин, які встигли переселитись в Кутиські яри. Через деякий час всі повернулися назад у село.

   Одна із перших назв села Леліткибула Кердановець і Нешунець. Коли перейменували село на Леліотку невідомо. З досліджень  знаного краєзнавця, священика Ю.Сіцинського відомо, що село існувало вже у 1610 році і назву села отримало від струмка Лілея. Уродженка села М.Р.Іванкова (1922р.н.) розповідала, що у селі на Південному Бузі та заплавах росли жовті, великих розмірів лілії. Ще після Великої Вітчизняної війни лілії ще були. З часом зовсім пропали. Всі односельці гордяться, що село має назву улюбленої квітки Ісуса Христа.

   Перші відомості про село Лозну відносяться до ХІV століття. Ксенія Бур (1921 р.н.) уродженка с.Лозни з переказів своєї бабусірозповідає, що назва села походить від того, що місце де зараз знаходиться центр села було пороше лозами, в яких рятувалися від набігів татар.

   Старожили села Малого Митника розповідають, що поселенняутворилосяпізніше села Великого Митника. В кінціХУІІст. почало носитисучаснуназву. Походить назва села від слова «мито»- плата за проїзд через греблю,місток на річціМатосні (односельці села називаютьрічкуФоса).

Старожили села Неля Іванівна Баліцька та Ангеліна Андріївна Баліцькастверджують, ще одну версію походження назви села. На їхню думку найправильніша назва села походить від слова «митничок» або «милянка» - це лікарська трава, що має властивість лікувати від вошів. Відомотакож,щонаші предки використовувалиїїзамість мила та парфумів. Трава росла по берегам річкиФоси. На превеликий жаль на теперішній частрава з лікувальними властивостями стала рідкістю.

   Хмільник….Існує дві версії щодо походження міста. Старожили переповідають, що острів в центрі міста був укритий лозами та калиною, повитий хмелем, в зарослях якого переховувались від ворогів. І по сьогодні в старій частині міста проростає хміль. Про що також розповідає М.Симашкевич  («Историко-статистическое описание заштатного города Хмельника, Подольской губернии, Литинского уезда». «Подольские Епархиальные Ведомости», 1869, № 10-13, «Вест. Зап. Рос.» 1870.).

   Друга версія назви міста, що рід Богдана Хмельницького походить з Хмільника.

Привертають увагу і села, в назві яких кольори. Село Білий Рукав…. Старше покоління розповідає дві версії про походження назви села. Перша, що там де сьогодні село раніше було місто Тростянець. Після спалення міста землею володіла власниця Білорука чи Білорукова.

   Друга версія, яку старожили вважають більше правильною. Назва пішла від Білої Криниці, з якої витікає невеличка річка, (рукав), притока  річки Хвоса.

Чернятинці…Припускають, що назва села виникла від « старослов’янського - черн тобто чорний». Місцевий історик Ю.О. Карпенко висловлює здогад, що назва могла  утворитись від прізвища Чорний, а може в давнину тут поселені були чорнороби, звідки й утворилась назва.

   В давнину, десь тут на півночі Поділля існувало містечко Чернятинці, що було повністю спалене і зруйноване татарами, можливо теперішнє село і виникло на цім місці з такою ж назвою.

   Ще існує народна легенда щодо назви села: десь у 1438 – 1448рр. під час нападу татар на Поділля, а це було досить часто. Невеличка родина поселилась на правому березі річки Сниводи і своє поселення обгородила чорними тинами. Для татар на той час чорні тини означали невиліковну, заразну хворобу, тому це поселення залишилось не спалене татари оминули родину і своє поселення назвали від цих «Чорних тинів» дуже старі жителі називали село «Чорнятин». Потім село писалось як Чернятин, згодом і на даний час правильна назва села Чернятинці.

   Переходимо до назв в основі яких – числа. Липятин….Село засноване у 1616 році. За переписом населення на Поділлі згадується хутор Лип п’ять (Липятин). В селі зберігся переказ, що «польський феодал Ольшевський з молодою жінкою (другою) і дочкою від ( першої жінки) в супроводі слуг і охорони об’їжджав свої володіння і зупинився на відпочинок на підвищеному місці, де в теперішній час центр села, на поляні лісу, який ріс з трьох сторін. На цій поляні лісу, яка дуже сподобалась Ольшевському , він наказав посадити п’ять лип в честь своїх п’яти синів. Невідомо через скільки років Ольшевський гостював у свого сусіда по володінням в селі Воронівцях Станіслава Домбровського, який  хвалив своїх кріпосних за їх чесність. Ольшевському захотілось і собі мати таких кріпаків. Ольшевський купляє 10 сімей кріпосних з Воронівець і Чернятина і повіз на те місце, де колись віддихав і посадив п’ять лип в честь своїх синів. І ці десять сімей поселились на цьому місці, де росли п’ять лип. Від цих лип і пішла назва хутора, який в той час відносився до Любарських хуторів, а потім і села Лип’ять (Лип’ятин)». Записала цей спогад колишній бібліотекар села Віра Савицька .

   Чотири липи були знищені під час Великої Вітчизняної війни. П’ята, яку всіма силами стараються зберегти нинішнє покоління дає паростки.

   Другу версію походження назви села дає відомий етнограф, педагог, краєзнавець Павло Іванович Ткачук: “назва Лип’ятин походить від першого поселенця на ім’я Лип’ята - тому те давнє поселення називали хутір ( чий?) ( Лип’ятин”.

   Село Сьомаки розташоване за 1-2 км. від річки Снивода. Зі слів старожилів села Рак Ганни (1926р.н.) та Коваль Любові (1927 р.н.) відомо, що при заснуванні села, біля невеличкої річки нараховувалось лише сім дворів, жителями яких були рідні брати, які займались хліборобством. Стародруки підтверджують легенди села. В кінці ХVІІІ століття паном Делябром (в історичних джерелах Дель–Арбе) всю землю було продано найменшому братові Сімакові. Від цього і виникла назва Сімаки, пізніше назва села стала Сьомаки.

   Остання подорож в села, в назвах яких величини. Сергій Денисович Пугач(1932р.н.) про село Великий Митник розповідає, що де сьогодні стоїть школа був єдиний проїзд до Хмільника. Кругом була драговина й тут брали мито за цей проїзд, а проїзд був вистелений гіллям з дерева по ньому і їздили. Тому і село назвали Великий Митник. А ще раніше село називали Пилипи.

Щодо Великого Острожка то існує дві версії. Старожили села погоджуються з місцевим краєзнавцем, істориком, уродженцем села В.М.Мариничем. З часів Київської Русі для захисту населення будували дерев’яні фортеці. В ті часи всі дерев’яні фортеці називали Острогами тому, що там ставили гострі палії (обгороджувались).

   Друга версія розповідає, що1603р. власник Пиківської волості Януш Острозький починає називати його новий Острог.

   Малий Острожок невелике поселення біля Великого Острожка.

   Особлива мова про найдревнішими села Хмільницького району Сандраки і ШирокаГребля….Саме тут знайдені поселення трипільської культури, поселення епохи бронзи, поселення скіфської культури, поселення зарубинецької культури, поселення чернігівської культури та слов’янське поселення. У 1483 році власником Сандрак (Заголовля) був Яцьк Задраник. Майже через два деситиліттязамістьназвиЗаголовняутворилася  нова назваЗадранковичі, а пізніше через покоління – Задраниківці. В документах 1783 року є запис села, зробленийдвоманазвами – село СандракиабоЗадраниковичі.

   За твердженням деяких дослідників назва села Сандраки походить відстарогрецького слова «сандраке», щоозначає «червона глина». Село було поділене на дві частини через річку Південний Буг. В ХVІІ – ХVІІІст. обидві частини села через річку Південний Буг, були з’єднані великою і широкою земляною греблею,відякоївоно одержало свою назву –Широка Гребля.

   Світлана Бондар, колишня вчителька с.Курилівки на історичних фактах стверджує, що назва села походить від винокурень: «Початкова назва села Хмільницькі хутора. Пізніше за прізвищем управителя поселенця отримало назву Івашківці. Цю назву село носило до тих пір, доки новий власник села Каспер Івановський не збудував на території села винокурний завод, який проіснував до 1851 року. На заводі курили горілку, і як на неї був тоді великий попит, то курили у великих кількостях. До куріння горілки долучалось усе населення села, продаж якої був надто прибутковим. Через примітивність забудови хат (дим з печі виходив через отвір у сіни) та недосконалість обладнання  процесу куріння горілки селянам село було в постійному диму, зо що і отримало назву Курилівка.

   Роки, століття…. Швидко минає час. Пращури своїм поселенням надавали найкращі імена, генетично вони закладали нам нашу історію, щоб ми не тільки берегли , але гордилися свої родовим корінням, щоб ми знали ім’я свого роду. Лише “знання своєї історії дає нам свідомість, що ми тут вічно і за нашою спиною тисячоліття”. І ми згідністю можемо сказати:

- Ми Українці, Ми з великого Роду.

Оксана Михалиця

краєзнавець  КЗ «Хмільницька районна бібліотека для дорослих»

 

 

 

Тобі розкаже сива давнина,

Як край мій жив, боровся, розвивався…

   Моє рідне село має дуже гарну назву – Зозулинці. Є декілька легенд про походження його назви. Хочу розповісти одну, яка мені сподобалася найбільше.

   Ось вона – легенда про рослину «зозулині сльози», яка росла на території села.

   В давні часи жила на світі жінка і не було у неї чоловіка, а лише троє дітей. Росли вони, веселилися, раділи і горя не знали. Намагаючись прогодувати своїх синів і виховати їх добрими людьми, зранку до ночі працювала бідна жінка не покладаючи рук. Важка праця під палючим сонцем і проливними дощами в лютий холод і нестерпну спеку забирали у неї молодість і силу. Діти зовсім не допомагали матері. Все гралися з друзями до ночі, нічогісінько не робили.

   Одного разу, як свідчить легенда, пішла жінка на річку білизну прати і потрапила під сильний дощ. Застудилася і занедужала.

   А дітям байдуже. Не було у жінки ні сили з ліжка піднятися, ні їсти зварити. Стала просити мати синів допомогти їй, а вони відмовляються, придумують привід щоб не допомагати матері. Не стала жінка більше ні про що просити, заплакала бідна від образи.

   Прибігши додому діти побачили , що мати стоїть посеред хати в кожушку. Бере мати наперсток, а він дзьобом став. Дерев’яна лопата, на якій хліб у піч ставлять, обернулася пташиним хвостом. Простягла жінка руки до гори, а вони на крила перетворились. Стала вона зозулею і через віконце вилетіла на двір.

   Біжать за нею діти, пробачення просять, а вона не чує їх, дуже сильно діти її образили. Перестала мати вірити синам своїм, лише сльози гіркі проливає від образи. А де на землю падали сльози одразу ж виростали красиві лілові квіти – «зозулині сльози».

Дмитро Стасюк, учень 6-го класу

Зозулинецької ЗШ I–III ст.

 

 

І гул століть, і сьогодення гомін

В тобі злились, як духу моноліт…

   Моє село невеличке, розкинуте на пагорбах і оточене шовковими полями пшениці. За селом є давня річка Хвоса. За часів заснування села вона була великою і водо звучною річкою, але в наш час від неї залишився лише потічок. За селом шумить ліс – з одного боку хвойний, а поруч мішаний. Біля лісу є озерце. В лісі не має великих диких тварин, але зайця, лиса, дикого кабана зустріти можна.

   За селом є став, а в центрі села штучна водойма, яка від засухи майже висохла.

   Наше село прикрашають дерева, кущі, густі трави, які влітку ховають нас від палючого сонця, квітчасті луги із запахом польових квітів, широкі береги підперті старими вербами, птахи які своїм співом зачаровують, і оживляють село.

   Село моє – Зозулинці! Розташоване воно на трасі Хмельницький – Київ. Воно невеличке, але кожний, хто із заходу їде на Київ, бачить його красу. Зозулинці розкинулись на двох пагорбах, між якими протікають струмки, як шовкові стрічки з синім відтінком і підперезують їх. Високі старі тополі, зустрічають і проводжають проїжджаючі автомобілі, наче в своєму листі створюють, чи то пісню чи то легенду про село на землі якого вони виросли.

   Мене часто запитують, чи знаю я звідки пішла така назва Зозулинці? Я чув легенду про те, що колись на цьому місці, було багато квітів «зозуля», і від їхньої назви пішла назва села. Але моя бабуся розповіла іншу легенду про наше село.

   Колись за часів козацтва біля нашого села пролягав козацький чорний шлях. Козаки йшли до Сальниці через поля. І тут на їхньому шляху з’явився ворог – татари. Козаків було менше за кількістю, майже всі вони загинули, а ті що залишились, були поранені. Між ними був старий козак Зозуля. Ординці їх тут на полі і полишили помирати. Але рідна земля дала їм зібратись з силами і поховати в братській могилі своїх побратимів.

   Далі йти козаки не могли, потрібно було загоїти рани, тому старий мудрий козак Зозуля наказав розбити на горбах табір, щоб його побратими могли підкріпитись та відпочити. Пагорби були для них як схованка, а джерела які були тут повсюди, давали їм життєдайної сили. Хто з козаків одужував йшов далі. А старий Зозуля вирішив тут оселитись і бути тилом для своїх братчиків, які йтимуть цим шляхом, стати їм прилистком і захистом від несподіваного нападу підступного ворога. І от з того часу це маленьке поселення назвали на честь мудрого козака Зозулі. А могилу в полі, де були поховані козаки показували діти своїм внукам з покоління в покоління. Селяни до цього часу так і називають це місце – «Могила».

   Ще бабуся розповідала, що наше обійстя існує від самого заснування села. І хто знає, може мої далекі пращури були козаками, які йшли із Зозулею пліч опліч.

Новак Володимир, учень 8-го класу

Зозулинецької ЗШ I–IIIст.

 

 

Олієць

   Незвичайна місцинка у селі Українське з миловидною назвою «Олієць» простягається від занедбаного сільського клубу аж до низки «Грішових ставків». Зарослі чагарників та різні види дерев захищають від пересихання джерело колись повноводної ріки. Вона була колись глибоченька: водилась риба, раки. Дітей завжди манила ця місцинка, неповторний витвір матінки природи. Облюбували річечку жабки, з веселою компанією вигрівають бочки, заводять свої улюблені пісні, проводять не менш веселе життя деякі види ящірок, плаває рибка синюшка.

   Для птахів благодать на деревах розкошують вівсянки, іволги, дроздобороди, солов’ї, горлиці.   

   Пониззя облюбували дикі селезні та курочки, до яких нерідко навідується лис.

 Лелека неначе володар, стоячи у звичній позі, ловить смаколики, клацає дзьобом від задоволення.

  Подейкують, що є цілий виводок бобрів, які розкушують біля Олійця. Природа створила гарні умови для пернатих і земноводних.

   Невідомо, хто дав таку назву місцині. Можливо в далекому минулому тут була олійня? Але нині тут затишно, приємно бути на самоті із зеленим дивосвітом. Якщо любите тихе полювання з фотоапаратом – приїздіть, не пожалкуєте. Адже тут гарно у різні пори року. І у зимові снігопади та хурделиці. Весна пробуджує від зимового сну бруньки на деревах, закосичує у зелень, пробуджує до життя мешканців кутка. Літо барвисте, сонячне, яскраве дарує прохолоду та затишок, набір лугових квітів. Багряна осінь вбирає місцину у золотаві барви. Гарно. Тихо, тихо,

   Приїздіть, тут радо чекають на Вас!

Записано зі слів жителя с.Українське, Ткачука Віталія Левоновича, 1924р.н.,

бібліотекарем Терешпільської сільської бібліотеки

Михалинчук Тетяною Євгенівною

 

 

Садиби

   Колись ще в далекому 18 – на початку 20 століття с.Українське мало назву Медунка, пізніше Терешпільські хутори; Романів хутір, Лоївський, Матяшів, Круковський, Грембецький, Кубашевський. Назву давали люди, які володіли земельним наділом. Розповідали старожили села Амброз Шкоробчук, Гостієва Олена, що панки були досить заможні. У самого багатого Матяша наймались навіть дітей бавити. Особливо серед них виділявся панок Кубашевський, який розводив коней. У нього були найкращі коні. Коли їхав на гуляння чи на гостину запрягав четверо коней у бричку. За певну плату, так звані господарі хуторів, давали деяким робітникам цукрозаводу Війтівці клапті землі на побудову хат. Так і виник куток із назвою Садиби – сиди, обживайся і думай про нас завжди – говорили дрібні панки щасливчикам. І люди поселялися, будували гарні будинки, які потопали в садах. Нині, на жаль, на садибах проживають лише Чупрій Григорій та Антонюк Марія. Зникає село, сиротами залишились садиби, спустошується земля, журно прощаються восени із кутком журавлі, лебеді та гуси, з надією, що навесні їх будуть привітно зустрічати люди. Проте дарма, пусткою віє від кутка, старість виглядає непривітно із вікон і не роса на шибках, а сльози самоти котяться додолу…

Записано зі слів жительки с.Українське, Нечипорук Марії Никифорівни, 1933р.н., бібліотекарем

Терешпільської сільської бібліотеки Михалинчук Тетяною Євгенівною

 

 

 

Баштанка

   У селі Зофіполь проживала заможна пана Софія Кремінська, була закохана у дивосвіт зеленої природи, одержувала поштою екзотичні саджанці, які висаджувала у своєму парку: ялицю, модрини, кедри та інші види дерев. У ставках було багато риби, яка щодня подавалась до панського столу.

   Селяни дивувались із примх пані: то вона хоче це, то інше.І що бажала того домагалась неодмінно. Забажалось їй,щоб у неї були культури ,які їй привозила родина із Херсона: зелені кавуни, золотаво–медові дині, помідори, баклажани.

  За її добротним маєтком виробили ділянку, де щовесни засівалась різними сортами смаколиків. Поруч була велика пасіка. Робітники доглядали поле і пасіку.

   1917 рік позбавив привілеїв Кремінську, про те баштані культури вирощували до 1941 року. Після війни перестали – не до баштану. Потрібний хліб, а не заморські забави. І де був баштан стали вирощувати: просо, сорго, картоплю, врожаїв великих не було, вирішили засіяти луговими травами. Місцину називають «Баштанка». Вивозять пасіку, бджоли-медоноси ведуть свою медову розмову, яка передається лукам, квітам, гречці біло–пінній. Згодом стали випасати громадську худобу, щодня вигонять господині своїх годувальниць на пасовище. «Сьогодні череда на «Баштанці»! – гукають пастухи.

Історію переповідала жителька с.Софіївка,

Паращенко Зінаїда Лук’янівна, почуту від своєї бабусі

Пирогівської М.І., 1910р.н., записана бібліотекарем

Терешпільської сільської бібліотеки Михалинчук Тетяною Євгенівною

 

 

Кудинка

   Кудинка – це частина села Українського, яка дуже віддалена від інших вулиць (щоб дійти до Кудинки потрібно було пройти 2км). Колись там жили працьовиті, невтомні хуторяни, збудували добротні будинки. 20 хат, на сьогодні лише 10 хат вцілілих, але вже без людей. Проживали Калужський Петро і Стефанія, Нечипорук Юзефа і Марія, Марценюк Степан і Лукерія, Красільнічук Антон, Червінська Антоніна, Барчуки,Гостєва Олена та Людмила та інші. Вони відлетіли в інший світ, залишили лише жалі та турботи. Стоять їх садиби в самоті, від них віє холодом і пусткою. Зима засипає, замітає, окутує снігом неначе ковдрою – німий, безголосий куток.

  Оживає він лише з приходом весни: селяться в запущених садах солов’ї, дрозди, іволги виводять свої музичні трелі, а під вікнами ластівки, поряд кують зозулі. В павутинні, над дверима висить старий, вкритий іржею замок і то живе своє життя… Цвітуть сади, паволокою снують тумани над невідомою річечкою, яка бере початок із Лоївського ставу, несе свої води у ставок до села Качанівки.

   На пагорбку біля джерела відкриваються гарні краєвиди, широкий простір, чисте, настояне густими травами і луговими квітами, повітря. Чути як перегукується дичина: селезні, дикі курочки, плещеться від задоволення риба. Чисте безхмарне блакитне небо. Спокій та тиша. Напевно це змусило селян так віддалено поселитись. Люди на цьому кутку були гарні господарі, щедрі на гостинність.

   А сади манили до себе подорожніх. Таких вишень як на Кудинці не було в навколишніх селах. Тому часто терешполяни були запрошені на вишневий бал. Вишні були крупні, соковиті, а від врожаю віти гнулись до долу. Смакота…

   Миналась вишня, достигала сиза слива, духмяна груша, соковите яблуко, падав додолу горіх.

Опустів, засумував за жителями куток і лише назва нагадує, що тут колись було життя: скриплять старі дерева, перегукуються темної ночі сичі, вільно гуляє вітер над опустілою Кудинкою…

 

Записано зі слів жительки с.Українське, Гостєвої Олени Миколаївни 1924р.н.,

записана бібліотекарем Терешпільської сільської бібліотеки

Михалинчук Тетяною Євгенівною

 

 

Руда

   Є в нашому селі незвичайний куток – Руда. Достеменно ніхто не знає і донині, хто так назвав і коли? Але це місце знають всі. Переддень Зелених свят сюди приходять, приїздять жителі села та з навколишніх сіл, щоб нарвати татарського зілля. Тут його стільки, що вистачить для всіх потреб: закосичення оселі, приготування ліків,залюбки смакує його і худоба.

  Чула від старожилів села, а ті від далеких пращурів, що колись наше село було невелике, а люди, які в ньому проживали були напрочуд сміливими, волелюбними і працьовитими. Займались землеробством, тваринництвом, бджолярством,ткацтвом та іншими ремеслами. Вирощували льон та коноплі. Жили не бідно, мирно, любили веселитись, переймались людськими бідами.

  В ті часи всякі зайди, бузувіри, як ті хижі орли споглядали на Подільські лакомі куски землі, багаті села. В них  було лише одне бажання: захопити, пограбувати, перетворити на пустелю села, людей повбивати, міцних кремезних чоловіків забрати в рабство, в неволю. Селяни не раз давали рішучий спротив чужинцям. Набіги татар, турків були такими частими, що після себе залишали попіл і кров…

   Текла кров рікою, текла і впадала в море гніву та непокори.

  Для кожної людини той наймиліший край, в якому народився і виріс, в якому пізнав хмільні чари великого кохання, перший крик сина чи доньки, адже любов має велику силу.

Любов до краю

Любов до матінки землі

Любов до матері та батька

Любов до сина і доньки

Любов, любов… Любов поглинає твоє єство, надихає, живить тебе. Не жорстокість, а любов панує над світом.

  В той далекий час цінували людські цінності, які нажаль нині забувають. Від матері успадковували повагу до батьків, за рідну землю віддавали життя. А любили  назавжди, були вірними, сім’ї міцними.

  Жила в селі закохана молода пара: Лаврін і Меланія. Вродливі, працьовиті, робота кипіла в їх молодих та дужих руках. Вільну хвилину проводили завжди разом: тримались за руки, слухали спів солов’я і лише серця говорили про все.

   Одної літньої ночі, коли село уже мирно спало, чорною хмарою налетіла орда татар.

Налетіли татари, як ті чорні хмари

Село підпалили, розграбували

Повбивали, порізали

Молодь гожу

У ясир забрали

Ведуть лісом, пралісом

В кайдани закуті

Кров сочиться,

Душа плаче, зранена навіки…

  Палали солом’яні покрівлі, ржали коні, метались сполохані вівці й воли, несамовито ревли корови, метались дико люди, зойки, крики дітей. Чутно було скрізь: Аллах! Аллах! Сумніву не було – татарва. Різанина! Крики. Ніякої пощади, крихти совісті не було в татар. 

   Лаврін і Меланія потайним шляхом увійшли у село, перегукуючись зозулею, парубок дав знати іншим односельчанам куди тікати, де ще немає татарів. Мало людей врятувалось. Лаврін, захищаючи кохану від поневолення, був вбитий саблею. Меланія, знаючи якою буде її доля, вирішила заманити у болото яничарів. Коли перші промені сонця освітили село, було видно безчестя шайтанів. Вони, як хижі шуліки винюхували бур’яни, непрохідні хащі. Для них було дивом побачити неймовірної вроди дівчину, яка стояла в болоті біля річки і манила зайд до себе. Хан Ібрагім, побачивши таку красу мало не зомлів.Одна брова варта вола, а другій ціни нема.Він вже бачив в своїх покоях бранку: русоволосу, тендітну, граціозну, яка голубить і пестить, догоджає. Ця перлина буде моя. “-Зловити! Живою доставити!”

  Бусурмани боялись іти в річку, але наказ повинні виконувати за будь-яку ціну. Стали зайди йти, але як кажеться в приказці: «Не знаючи броду, не лізь у воду».

  Дівчина знала цю місцину добре, а татарва йшла і тонула. Крок за кроком зменшувалась відстань між героїчною дівчиною і ворогом. Горда, непохитна Меланія прагнула одного: заманити у пастку більше ворогів, а там будь-що буде. Немає милого! Загинули батько і мати! На поталу не дамся!

 Бачачи, що мрія тікає з його рук, сам хан рушив за красунею. Сонце уже палило немилосердно, дим і сморід гуляв простором, вороння і круки літали над вбитим людом, шматуючи тіло, насолоджувались банкетом, рій мух клубився… Пекуче сонце, висушувало сльози над мертвими тілами…

  Юнка уже знала, що її чекає… Не буде вона ні в якому гаремі, не покине нізащо свою Україну. Вона тут народилась, спізнала перше кохання… Тут і залишиться. Хан щось дико белькотів на своєму. Прощайте! Господи помилуй! Залп мушкета враз обірвав життя… Над водою розійшлися червоні плями крові, тіло полинула ріка.

  Із тих пір пройшло багато часу. Місцина Руда залишилась, ріка зникла, як її ніби не було. Татарське зілля вкрило місцину, а плями руді, що залишають свій слід на траві, нагадують нам про сміливу дівчину,яка пролила свою кров, але не зрадила батьківщину.

 Хочу закінчити словами генія Т.Г. Шевченка:

Дорожіть щастям, дорожіть!

Радійте, любіть і живіть!

Свою Україну любіть. Любіть її…

Во время люте. В останню тяжкую

минуту за неї Господа моліть.

 

Записано зі слів жительки с.Терешпіль Тукало Наталії Остапівни, 1912р.н.,

бібліотекарем Терешпільської сільської бібліотеки

Михалинчук Тетяною Євгенівною

 

 

 

Куток Совінських

   Куток Совінських… Як і кожна вулиця села мала назву і своїх жителів. Та чомусь ніхто не говорив, що йду на таку то вулицю, а от куток Совінських знали всі. Колись в селах двори були, якщо не багаті на статки, то багаті на дітей. Тут проживав чисельний рід Совінських: Рох, Віталій, Анатолій, Микола, які мали по 9 – 10 дітей. 14 липня 1941р. він першим зазнав жаху війни. Фашисти з звіриною люттю палили вулицю, розстрілювали чоловіків. Люди ховались куди бачили: в льохи, в береги, коноплі, кукурудзу. Переодягали хлопців у дівочий одяг. Довго горів куток, дим носив вітер, вкривав попелом і кров’ю курну вулицю та сади. Чисельна родина Янюків вбереглась. Проте стара Магда – господарка двору згоріла живцем. До дочки сказала: “Антонько, рятуй дітей!Рятуйся! Де моя праця, там і я залишусь”. Було довго чути крик зранених, несамовите виття собак.

  Жахи того пекельного дня навіки врізались в душу і серце односельчан. І хоч нині це вулиця Шевченка, проте за давньою звичкою називають куток Совінських. На даний час тут проживають декілька родин: Таланюки, Михайловські, Янюки, Іщуки. Здається, що коли ступаєш у зарослі диких слив, молодої парослі вільхи, канадського клена, зорять до тебе очі тих, хто був забраний вогнем чи кулею. Деякі з них завершили свій родовід у далекому воєнному 1941р. Ніхто там не будується, лиш вільний вітер обвіває цю місцину, оберігає спокій, притуплює страждання і благає: пам’ятайте! Завжди пам’ятайте! Не забувайте!

  Здається, що непокоєнні душі волають: ми так любили життя, а в нас його забрали автомати та ненажерливий вогонь… Любили… Недокохали… Війна у нас все враз відібрала. Назавжди… І коли будете смакувати перші вишні, то це не буде звичайний сік, а краплі нашої крові. Папірки падатимуть додолу, як наші нездійснені мрії…

 

Записано зі слів жителя с.Терешпіль Кондратюка Петра Талемоновича, 1931р.н.,

бібліотекарем Терешпільської сільської бібліотеки

Михалинчук Тетяною Євгенівною

 

 

Каськунові печери

Неподалік від Грисового ярку ви можете знайти Каськунові печери. Не зразу зрозумієте, що це за місцинка. Хочете я розповім вам, якщо ви бажаєте.

   Каськунові печери дивна назва на перший погляд.Де в невеличкому подільському селі взялись печери? І хто такий Каськун?

А діло було так. Вкінці 19 століття у Казимири та Івана Антонюк народився син Іван. З малих літ охоче переймав різну науку. Закінчив церковноприходську школу і Терешпільське училище грамотності. Побувавши в гостях у далекого родича, по материній лінії, на власні очі побачив роботу цегельні. Його зачарував процес виготовлення цегли-сирівки. Він добре знався на техніці, читав різні креслення, занотовував на клаптику паперу схеми печі. Мріяв і собі мати таку цегельню. Зробивши креслення, з допомогою брата будує невеликий цегельний завод. Цегельню було видно з лівої сторони при в’їзді в село. Протікала річка, води було вдосталь, глини також. Цеглу продавали жителям навколишніх сіл.

   Під час колективізації завод конфіскували, а власника Івана Івановича Антонюка відправили на каторгу у Соловки. Не повернувся… Навіки заснув у далекому холодному краю. Рвалось його серденько за подільським краєм: сиво-молочними туманами, росяними споришевими ранками, калиною, зеленоокими вербами, ярами і пагорбами. Ридала та щеміла душа за дітьми та дружиною. Все б віддав, щоб почути їх говір, пригорнути міцно до грудей, погладити по голівці, заглянути у печальні, страждальні очі дружини. Сидів би він на ганку, виношував мрії… Пішов Іван Каськун у свої сибірські уранові печери. Там у вічній мерзлоті майстровита душа витає, вдивляється та ніяк не може побачити України, свого виплеканого дітища…

   Від його заводу залишилась лиш назва. Щороку земля розорювалась, захоплював леміш плуга, ласі шматки масткого чорнозему, на якому де-не-де гріли боки уламки цегли та залишки від різноманітного інвентарю. А що сталось з печерами? Чому їх так назвали? Глину брали вручну, до заводу підвозили кіньми, заглиблення нічим не засипали, вони були наче тунелі, згодом самі зруйнувались. Лиш деякі стали прихистком для стрижів і кажанів. Біля печер протікає джерело (річка замулилась), в якому миють коси не плакучі, золотисто-оксамитові верби. Перегукуються дикі голуби, кує довгі роки зозуля, лунає пташиний спів, квакають булькаті жабки. А красень бузько має вдосталь роботи.

   Вирішили про печери майже все, а чого так назвали і не згадали. Казимира Антонюк мала прізвисько «Каська». Каська, Каська кликали селяни та й приклеїли рід не до прізвища, а до прізвиська Каськуни на довгі роки.

   Пройшли роки, порозліталась в далекі світи чимала родина Антонюків: Михайло, Євгенія, Василь, Іван, Марія, Ніна, Броніслав. Заросла батьківська стежка до оселі, залишився підмурок та старий крислатий ясен, якого нещадно шарпає вітер, порушуючи його старечі сни, в яких він згадує як тут колись було гамірно і людно, лунали крики новонароджених дітей, велась тиха, душевна розмова, линула пісня у височінь неба.

   Немає нікого з Іванових дітей, а назва «Каськунові печери» залишилась, як спомин про минулі роки.

Записано зі слів Шамрай Г.Ф.,жительки с.Українське, яка переповіла

історію розказану їй матір’ю Антонюк М.У., 1926 р.н., в дитинстві, бібліотекарем

Терешпільської сільської бібліотеки Михалинчук Тетяною Євгенівною